Поиск по сайту:

КУЛЬТУРНАЯ НИВА / НИВА КУЛЬТУРИ

ВІТЕР НАД КИЄВОМ

Ян ТАКСЮР 21.12.2008 20:32

У Києві була зима. Холодний вітер. Асфальт без снігу. Біле похмуре небо. Змерзлі люди бігли швидко, аби скоріше сховатись в тепло. А будинки дивилися на них, мружилися вікнами, прикривалися дахами, мовляв, і ми б кудись сховались, та куди нам...

 
- Ой ти, бідна, бідна моя, нене, - почувся застуджений голос, і чиїсь пальці перебрали струни чи то бандури, чи то кобзи.
 
Я повертав з Інститутської на Банкову. Чоловічий голос, що ставав ближче, із серцем продовжив співати:
 
- Виборами змордована, обіцянками обдурена, злодіями обкрадена, люба, люба моя Україно!
 
Я трохи пройшов Банковою, минув Спілку письменників і тут побачив чоловіка із сивою головою. Він сидів на маленькому розкладному стільці, в руках тримав стареньку бандуру, і на холодному вітрі проводив вузлуватими пальцями по струнах.
 
Спочатку я вирішив, що це один з тих фольклорних дядьків, що інколи з’являються на київських вулицях. З натхненням в дусі обласної філармонії, співають вони безкінечні думи, в яких важко розібрати слова. Але всі ті філармонійні кобзарі вдягаються чисто, тримаються артистично, із самоповагою, а якщо і стогнуть про страждання України, то якось упевнено, твердо знаючи, хто наш ворог і як його треба нищити.
 
Той, хто зустрівся мені на Банковій, в тридцяти кроках від славнозвісної Адміністрації Президента, був зовсім іншим.
 
Вдягнутий бідно, замість шаровар звичайні старі штани, великі чорні черевики. Вуса були, але якісь не пишні, а тонкі, що тремтіли на вітрі. Запам’яталися очі на худому обличчі. Чисті блакитні. Вони дивились кудись далеко, і, здавалось, нікого не помічали. Але коли я на мить зупинився, дивний кобзар зітхнув і сказав:
 
- Що, синку, на роботу?
 
Я дійсно йшов на роботу. І мені впору було зітхати, бо йшов я забирати свою трудову книжку. В музеї Пушкіна, де я працював науковим співробітником, мене скоротили.
 
- Що ж тобі заспівати? - спитав кобзар і подивився зі свого стільця великими блакитними очима.
 
Я збентежився. Шапка кобзаря лежала біля його чорних черевиків. Там лежало трохи дрібних монет і одна гривня. З грошима в мене було скрутно, але кобзар посміхнувся так, ніби зрозумів мої вагання, і сказав:
 
- То пусте, хлопче, я тобі зараз про царя Ониська заспіваю.
 
І не дочекавшись моєї згоди, він глянув туди, де стояв Будинок з химерами*, і заспівав, хоч і застудженим, але сильним голосом.
 
- Ой жив собі на Україні та й цар Онисько. І жила в його домі довіра – довіра народная. Бо вірив народ словам Ониськовим про щастя, про долю. Бо треба ж у сім світі та й комусь вірити.
 
Я слухав цей дивний спів і відчував якусь ненормальність ситуації. Центр столиці, дорогі машини, назву і ціну яких навіть не можна уявити, поруч осередок державної влади, про який торочать у кожному випуску новин. І раптом цей кобзар у старому піджаку із тріснутою бандурою. Але слухати хотілось, і піти я не зміг.
 
- І упала тая довіра з високої гори, - співав кобзар, - та й розбилася, покотилася, із пісочком змішалася. Та й налетіли вовки неситіЇ, радники хитромудріЇ, та й сказали Ониськові: «Упав у тебе рейтинг, царю-паночку!».
 
Я помітив, що до нас стали підходити слухачі. Двоє мужчин у пухових куртках та декілька жінок зупинились і слухали.
 
- Та й пішов той Онисько до ворожки і каже: «Ой упав у мене рейтинг, пропала довіронька». І сказала ворожка циганськая: «На твій рейтинг порчу навела сестра твоя красуня Одарочка. Пошептала, поплювала, от і впав сердешний та й розбився. І дала ворожка Ониськові зілля отрутнеє. З хвоста мишиного та з вусу бобрового. І підсипав того зілля Онисько принцесі Одарочці. А вона ковтнула, та ще міцніше стала. Бо те зілля їй як мед було. А рейтинг в Ониська лежить, не ворушиться.
 
Двоє чоловіків у пуховиках запалили цигарки, а кобзар вів далі.
 
- І пішов цар Онисько до діда лісового. І дав той лісовик політтехнолога клятого, біса хвостатого. Губи в того біса, мов у жаби, а язик довгий та чорний. І навчив той біс Ониська промови казати злії та брехливії. Та сусідів обзивати словами поганими. Образилися сусідоньки і річку загатили, риби в Ониськовому царстві не стало. Сидять людоньки голоднії, Ониськові промови слухають та плюються. А потім знайшли його рейтинга та багном і помазали.
 
Кобзар зупинився на мить, очі його проясніли, а на вустах з’явилася посмішка, ніби побачив він дорогу йому людину. Голос став тихим і лагідним.
 
- І зустрів той Онисько біля криниці чистої дівчину гарну, мов сонце. І сказала йому дівчина гарная: «Покажи мені твою душу, соколе». Узяла його душу прекрасная, та пустила по воді у криниці. І стала вода каламутная. Та й поплили по ній маєтки пишнії та гроші зеленії. А в тих маєтках та й холопи перед Ониськом вклоняються. А він радий з того раденький. І сказала царю дівчина гарная: «Із такою душею не чекай довіри, голубе. Бо ж бачить Вкраїна твоє серце». «А ти звідки знаєш?» - питає Онисько той. «Так я ж і є твоя Україна». І всох той рейтинг, мов дерево мертве, та й не оживе він вовіки. Тільки не знають того людоньки, бо це таємниця державная.
 
Кобзар із силою вдарив по струнах, але в ту ж саму мить двоє чоловіків в пуховиках кинули цигарки на землю. Один вихопив бандуру в кобзаря, а другий взяв його за комір піджака і підняв із стільця.
 
- Вже прийшли? – встиг сказати кобзар, і раптом закашлявся. Від сильного кашлю та холодного вітру очі його стали мокрими.
 
- Ой-ой, куди ж ви його, - плаксиво заговорила поруч зі мною повна молодиця, коли чоловіки в пуховиках стали волокти старого, а ноги у чорних черевиках безсило зашкрябали по асфальту.
 
- А ну, тихо! - озирнувся один з чоловіків з круглим суворим обличчям і чорними маленькими очима. – А ви знаєте, що це агент Януковича?
 
- Їх таких сорок тисяч заслали на Україну, - додав другий у пуховику, - агітувати проти демократії.
 
Тут під’їхала синя машина з темними вікнами, і чоловіки стали штовхати в неї кобзаря. Старий озирнувся. Наші очі зустрілися, але він дивився кудись крізь мене.
 
- Царице Небесна, рятуй нас, - промовив кобзар, і машина зникла.
 
- І тут, виходить, Янукович-бандюкович, - сказав зморщений дядько з тачкою-«кравчучкою».
 
- А це правда, що той Ахмєтов хоче забрати у Юлі всі гроші, а її за це зробити президентом? – запитала повна молодиця.
 
- А хто ж його знає, де та правда, - ледь чутно сказала сива жінка в хусточці і подивилася на Будинок з химерами.
 
Люди, що слухали кобзаря, потягнулися хто куди, мов листя від вітру. Я йшов на роботу за своєю трудовою. Звільнили мене, до речі, несподівано. Я проводив екскурсію, говорив про творчість Пушкіна і сказав, що поет вважав Мазепу зрадником і душогубом. Потім був колективний лист до дирекції. Мовляв, не можемо терпіти антипатріотичної поведінки нашого колеги. Було там щось і про п’яту колону, і про агентів Путіна.
 
Вітер став сильніше. Він приніс здалеку, десь з Печерського пагорба дзвін Лаврської дзвіниці. Я запахнув пальто. Швидко перехрестився і повторив слова старого кобзаря:
 
- Царице Небесна, рятуй нас.
 
_____________________
* Будинок з химерами – унікальний твір архітектора Городецького. Збудований в 1903 році, і вкритий казковими потворами. Зараз у Будинку з химерами знаходиться Мала резиденція прийомів Президента України.

Оставить комментарий Комментариев: 0

Другие статьи раздела: